Осінь ще не зжовкла зовсім,
не зруділа вся в червінь,
але швендяти геть босим
не дає вже — хрін!
Тумани вже попід небо —
й хоч у око стрель! —
розливають де не треба
вогку акварель.
Най вона голки зашпорить —
їжачком, під самий овид.
Най легеням дих розширить
й бородиська зголить.
Обдере пейсаті віхті,
обскубе вщент листя,
з пухких пензлів впустить кігті
й роздере намиста.
Їх перлини хай засіють
отаву росою,
та з отави вниз обтрусить
веселка косою.
Багрінь зрине в помаранчу,
в жовтяк, а лимон
перекотиться смарагдом
у блакитий тон.
Купорос зійде на синьку,
затече в бузок.
Та розгорне знов пацьорків
райдужний разок.
Але розвій жовтий клену
на тлі неба – цар!
На розкотаний під ноги
килимовий шар.
Та вам бовкну по секрету –
ви ж мене простіть
й за розбурхану кибету
не спішіть гудить.
Не солідний то живопис —
тлінний та пустий!
Мов зусім безвусий хлопець
з вуйком вбік тлустим.
Але ж як шкваркочуть фарби –
най би й босоніж! –
кров’ю ллються,
липнуть медом,
наче в серце ніж.
Комментарии 0