Якщо тілько но захворів – негайно в гуню і на піч – зігріватися. Тілько ніч переспиш та й на ранок – хвороби як не було. Бо то є гуня з теплої вовни, що стрижена з вівці. Ця одежа навіть через другі свитки – колеться. Тай нічо ! Хай колеться – ще сильніше зігріє.
Цей гуцульський тренд ніколи не вмирав у автентичних селах. А сьогодні виходить на подіуми світу. Бо ж тепло і зручно – це завше модно.
Та ще й корисно – бо ж в гуні ніколи не змерзнеш. Бачили, як ходять у гуні гуцули – така накид очка на плечі? Так – то є гуня, і називається вона – коцьованя (або коцьовата).
Вона гріє вже від одного свого дотику. А от кожушок з рукавами – то просто гуня. Є ще й гуня – пелехата (лохмата). Саме на них сьогодні і шириться бум. Певно, через сучасні феміністичні настрої жінок, коцованю, буквально, зняли із чоловічих плечей. Адже, традиційно, їх носять лише вівчарі на полонинах.
А все чому? Бо не страшні гуні ні морози, ні вітри, ні дощі. Тому і носили їх, коли ходили на довгі пасовиська на полонини…
А взагалі то, чому не страшні гуні такі явища, що інші б тканини знищили, або ж попсували?
Як з’являється «на світ» гуня? Найперше стрежуть овець. Потім отриману вовну парять, після того миють у гірській річці 5-6 годин. Після висихання руно розскубують, а потім за допомогою спеціального гребінця чухрають на щиті.
Ой співаю молоденька
Весело співаю.
Я собі на білу гуню
Вовни начіхраю.
Відтак пластами укладають вовну в бочку, прикладають каменем, щоб уляглася. Відлежану «прививають» на куделю і «махають» із неї нитку. Якщо нитка всюди однакова, гладенька, то й гуня вийде рівною.
Для гуні вовняну нитку “махають” скручують на спеціальному верстаті. Вона має бути м’якою, легкою та рівною, аби гуня вийшла гарною.
На коцованю — не махають, а прядуть на куделі тонкі нитки. Коли тчуть таку гуню, то вовняні нитки закріпляють за основу та витягають приблизно на 4-5 сантиметрів.
«Помахану» вовну навивають на ціпки, а потім разом із ціпками нав’язують на спеціальну палицю – нав’язувач. Після нав’язування ниток сідають за кросна.
Для ткання потрібна нитяна основа. Її колись виготовляли з льону або конопель, тепер купують готову. Основу теж перекладають ціпками, щоб не збивалася. Виткані дві половинки майбутньої гуні зшивають і кидають у валило – конусоподібної форми дерев’яний цебер (природна пральна машина). Вовна тут відпереться без жодного хімічного порошку до сліпучої білизни.
Кладуть у валило і светри, доріжки, ліжники. Сучасна пральна машина від такої кількости речей рано чи пізно вийде з ладу, а ця вічна. Потребує лише нагляду і дрібного ремонту. Поряд із валилом – нескладні стіл і грядка. На них гуні, ліжники і джерги стечуть від води, підсохнуть. Мокрими їх не доніс би навіть велетень.
Три-чотири дні вовна б’ється-колотиться під струменями води. Після валила дві половинки розшивають, кроять і вже остаточно зшивають, а краї оздоблюють: для жінок – кольоровими, а чоловіків – чорно-білими нитками. Начісують гребінцем.
Найкращою і найдорожчою вважається гуня-коцованя (з довгим ворсом). Її волокна нагадують необроблену овечу шкуру. Що довший ворс на гуні, то краще вона захищає від дощу. На неї йде більше вовни, робота триваліша, тому вона й дорожча.
І перші , і друга, гуні – не промокають і закріплені тілько на одних зав’язочках, плетених шерстяних шнурках спереду – на місцевому діалекті – «качається на ошінки». Прикрашають гуні теж на вибір – жіночі – рясно й красно: чоловічі – чорно-білими нитками.
Було й такє, щоб гуні менше псувалися, їх виварювали в розчині вільхової кори, після чого вони набували іржаво-коричневого кольору. Раніше, українська родина мала до десяти гунь, де святкові (білі) одягали до церкви, а чорні та сірі – будденні.
І, звичайно, усіляко використовували в обрядовості. Щоби новонароджене дитя росло здоровим на Міжгірщині в селах Річка, Тюшка, Пилипець, Розтока, після хрещення загортали в гуню.
У рік хресна мама справляла похресникові гуньку – на здоров’я, добрий ріст і розум. На Святий вечір, коли господар вносив сіно і дідуха до хати, господиня стелила за порогом у сінях гуню, аби чоловік не ступав на голу землю. Робилося це для того, щоб у новім році жилося в теплі й добрі, аби врожаї були.
На Великдень як жона саджала паску в піч, то вбирала гуню і рукавиці – аби спеклася паска файна – біла і легка як гуня…
В карпатських селах ще є жінки, котрі, як у давнину, взимку із овечої вовни на кроснах тчуть полотна для коцовань і гунь. Кажуть, що в селі Річка — майже в кожній хаті є гуні, і вони не припадають пилом, а часто використовуються в повсякденному житті.
Не одне століття цей одяг горянки-красуні та вівчарі. І коли перші про цей український скарб не здогадуються, то другі, гадають, що цей ексклюзив так і залишиться десь поміж гір.
Багато пісень та своєрідних коломийок є про гуні, та й про те – як її ткнуть. Аж гарно як скупавшись в Йордані на Хрещення, вкутатися в гуню. Дійти до печі тай заспівати
Все русина-горянина зогрівала гуня,
Што зоткала єму мамка з овечого руна.
Най овечки все пасуться, золотенькі руна,
А горяночок все гріє тепла біла гуня.
Комментарии 0