Виставка творів Валентини Ткач і Марії Вовкули «Поцілунок сонця», що вперше приїде до Києва, презентує творчі здобутки мистецької родини з м. Богуслава.
На виставці будуть представлені килимові вироби, виготовлені майстринями у традиційній для України техніці ткацтва – «лічильній». Для робіт використано натуральну овечу вовну, фарбовану в різні кольори. До тогож, на відкритті відбудеться демонстрація ткання на дерев’яному верстаті та перегляд документального фільму про богуславське ткацтво.
Зустрітися з Валентиною Ткач і її матір’ю Марією Вовкулою з Богуслава можна на Андріївському узвозі. Там ткалі продають свої вироби, які творять у себе вдома.
Марія Вовкула
Один станок, де народжуються справжні шедеври, займає велику кімнату. Інший розмістився в майстерні, на подвір’ї. Ще кілька розібрані, проте готові за кілька днів «приступити» до роботи.
Ткацтвом килимів у райцентрі сьогодні займаються лише вони. А в 70-х роках минулого століття в Богуславі працювала фабрика, якою керував чоловік Марії Вовкули – Іван. Тоді були «золоті» часи для виробництва. Придбати ті килими в магазині було майже неможливо, лише «за блатом».
– Коли є натхнення, то мама в 6 ранку, уже чую, стукає й до 7-8 вечора працює. Робить перерви лише на випуски новин, аби не пропустити важливі повідомлення зі сходу. Усі килими робляться переважно стоячи, сидячи незручно,– розповідає Валентина.
– Коли ноги сильно болять, то вже сідаю, – каже майстриня Марія Вовкула. – Ще не було 17 років, а я вже пішла на фабрику. І думала, що ніколи в житті цього не буду робити. А потім як втяглася, то вже й звикла. Тоді було 17, а нині 72 роки, а я все працюю, і вже не можу без цієї роботи.
Її донька розповідає, що один килим вони виготовляють два з половиною місяці.
– Очі втомлюються, тому можу максимум зробити 20 сантиметрів. Це займає чотири години. Перепочину, і за кілька хвилин – знову до праці.
Валентина Ткач з килимами
Різнокольорові нитки вправними рухами створюють узори – то квітки оживають, то тьохкають солов’ї на розлогих деревах, то ромби шикуються в мозаїчну картину. Жоден із букетів, ритмічно розкиданих полем килима, не повторюється.
Квіти перевиті стрічками, виростають із вазонів, сплітаються в гірлянди. Уміло поєднуючи кольори то контрастних, то ледве вловимих відтінків, майстри досягали дивовижної природності й чудової декоративності. Мотиви їхніх килимів давні. Наприклад, ромб із зернинкою всередині йде ще з Трипілля – нерозривна нитка поколінь береже закодовану пам’ять у віках.
Вовну придбати сьогодні можна без проблем: в основному на базарах купують. Буває на Андріївський узвіз навіть приносять, бо вже тривалий час їх там знають.
– Раніше нитки фарбували,– пригадує не такі вже й далекі роки старша майстриня.– Але морока із цим, хоча й цікаво, коли береш моток, умочуєш у фарбу, і виходять різні відтінки, там світліші, тут темніші. Але це шкодить здоров’ю. Та якщо потрібен якийсь цікавий відтінок, то фарбую й нині.
Азам справи вона навчалася на Гуцульщині. Там інший орнамент. А от київські килими віддавна ткалися технікою «кругляння».
– Для мене було найцікавіше, коли 2005 року «Мамаєва Слобода» замовила килими Київщини XVI-го століття,– пригадує Валентина.– Саме тоді досліджувала цю тему. Зробила дев’ять великих килимів, і ще ткала килимки на припічки, для ліжок з іншим орнаментом. На все це пішло два роки роботи. Нині відтворюю схожий мотив з іншими кольорами.
Буває, люди не мають змоги купити килим, але приходять, можуть біля них довго стояти, нахвалювати, які вони гарні, а потім ідуть з думками, що може колись і собі замовлять. А загалом вироби купує середній клас. Багатії рідко таке беруть. Подобається це американцям, канадцям, європейцям. Жінкам легше сказати, з яких країн не купували.
Старожили Богуслава з розповідей дідів і бабусь знають, що колись тут робили хустки. Згодом була майстерня, де поляки шили костюми. А після війни тут створили фабрику. Заснував її Іван Нечипоренко. Сам вигадував малюнки, підбирав кольори. Разом із художницею Надією Скопець вони й піднімали її. Із 70-х розпочали випускати килими.
Зумів Іван Нечипоренко переманити з Косова Івана – чоловіка Марії Вовкули, який був інженером-технологом. Вони разом навчалися, та й краса міста «купила» родину майстрів одразу. Дружина згодилася на переїзд: «Куди ти, туди і я».
Нову фабрику побудували 1972-го. Працювали на експорт – для Франції, Японії, Німеччини, Канади. У Богуславі ці килими купити було неможливо.
– У 90-х роках фабрику закрили. Мій чоловік помер, продукцію ніхто не брав,– пригадує чорні роки майстриня.– Не було господаря, і фабрику почали розкрадати, станки різали на металобрухт. Коли все всередині розтягли, взялися за вікна, двері. Я до міліції телефонувала, аби допомогли врятувати майно. Але вони приїхали, подивилися та й поїхали. Залишилася лише «коробка» від будівлі…
Верстати були з міцного дерева – бука. Її чоловік спеціально замовляв деревину із Заходу, бо тут такого не було. Недешево тоді це обійшлося. І так шкода було, що все пішло на дрова. А решту продали.
Тоді вони вони й придбали десять станків. Зберігали їх у гаражі, але його обікрали. Залишився один, за яким можна «оживити» інші.
Валентина Ткач, не чекаючи інвесторів і кращих часів, ризикнула й самостійно орендувала невелике приміщення неподалік свого дому. Кілька місяців тому разом із помічниками розпочала працювати на трьох верстатах. Планує реставрувати ще кілька й залучити до роботи нових людей із Богуслава: ось так із попелу відроджується прадавнє ремесло в місті над Россю.
Валентина Ткач
Вікторія Ляховець, Катерина Качур
Фото Богдан Гдаль
За матеріалами “Рукотвори“ https://rukotvory.com.ua/
Адреса виставки в Києві
вулиця Лаврська, 9: Національний музей українського народного декоративного мистецтва, корпус №2
Коли: 15 березня – 9 квітня, з 16:00 до 18:00
Вхід вільний
Комментарии 0