Надія. Плетіння долі.

Кожній з прикрас — притаманні певний орнамент, колорит та місцеві назви. Дуже часто одна й та сама прикраса в різних селах називається по-різному. Прикраси у вигляді вузької стрічки або заокругленого мереживного комірця випліталися з кольорового бісеру на волосяній або шовковій основі. Шийні прикраси з бісеру називалися «ґердани», «герданки», «крайки», «ланки», «драбинки», «рядки», «пупчики» тощо.

Яка історія такого формату прикрас і в Україні також?

Наші предки створювали неймовірні бісерні прикраси: гердани, силянки, кризи, а ще їх називали кривульками, драбинками. Давні традиції бісероплетіння у сучасному виконанні викликають захоплення.

Бісероплетіння в Україні має дуже давню історію. На території нашої країни бісер був відомий ще за часів Київської Русі. Вперше бісер стали виготовляти на території Стародавнього Єгипту. Штучні перлини з непрозорого скла називали «бусра» (у множині «бусер»).

нагрудна прикраса стародавнього Египту

У Європу бісер надходив з Візантії, пізніше з Венеції. Час найбільшої популярності цієї оздоби на теренах України припадає на кінець 18 та початок 19 століття. На той час основним постачальником бісеру була Чехія.

Прикраси з бісеру набули поширення на значній частині західних областей України та в деяких місцевостях півночі та центру. Вироби з литих кольорових намистин чудово доповнювали вбрання українських селянок. Такі прикраси завжди виглядали витончено та ніжно. Всі вони різняться за формою та кольором, також технікою виконання.

Чому саме такий творчий формат обрали?

Мабуть уся наша родина успадкувала «творчі гени» від мами, котра захоплювалася витинанками та плетінням та від бабусі. Я, сетри Віти та Наталя – почали з того, що захопилися ліпленням із полімерної глини.  Племінниця «підбила» нас показати свої витвори на одному з численних тернопільських фестивалів: те, що люди цікавилися ними і активно купували, неабияк додало нам наснаги. Разом із Вітою (яка, до слова, нині теж народна майстриня, і хоча живе в Одесі), ми разом створили віртуальну творчу  майстерню «Бедрик». Також мій син – Сергій Харченко (майстер народної творчості по витинанці та бісероплетінню). А мій чоловік Ігор Харченко вишиває сорочки, картини хрестиком та бісером.

Річ у тім, що мій чоловік Ігор — талановитий вишивальник, якому до снаги і вишиті картини, і рушники, і навіть  мені дві сорочки він вишив!  Талантом працелюбності він наділений не менше, ніж талантом митця — бувало, може працювати над черговим витвором, «малюючи» голкою та ниткою, не відриваючись, по 10 годин у день… А ще і чоловік, і син захоплюються бісероплетінням – так що це у нас справа практично сімейна.

Син Сергій, крім того, ще й робить витинанки, до речі, цьогоріч він навіть отримав президентську стипендію як молодий майстер.  Коли ми всі троє беремося за свої творіння, хата стає схожою на майстерню…

Проте, нам усім подобається таке життя. Я  завжди готова поділитися своїми творчими знахідками із тими, кому цікаво самотужки зробити що-небудь гарне, витворити своє рукотворне диво…

Я так розумію, що плетіння у вас родове, наче плетіння долі. І тими хто плете, і дял тих хто плете… А які людські якості повинні бути у майстра, щоб досягти бажаного результату?

Безпосередньо бісероплетіння – потребує від виконавця терпіння, посидючості та вміння зосереджуватися на дрібницях. Зате результат буде довгі роки радувати своєю красою і неповторністю. Таку незвичайну прикрасу як криза, буває, плетуть і  півроку, — усе залежить від складності узору. Виріб спершу створюється в уяві, згодом узори переносяться на спеціальний папір, і вже потім — особливе, мініатюрне “ткацтво” тих узорів з бісеру.

Це тільки з першого погляду здається, що в нанизуванні мініатюрних кольорових намистинок на нитку немає нічого складного. Зацікавившись бісероплетінням, я опановувала це нелегке мистецтво самотужки. Спершу відтворювала старовинні узори, згодом взялася за створення своїх авторських прикрас – силянок і навіть так званих лемківських криз — великих бісерних «комірців», які починалися на шиї і покривали плечі жінки.

А як щодо традиції чоловічих прикрас з бісеру, бо можна деколи побачити в інтернеті, то аж дивуєшся…

На превеликий подив багатьох, гердан на Буковині (Чернівецька обл., Україна) – це чоловіча прикраса. Чоловіча сорочка в деяких регіонах Буковини досить бідна на вишивку, а чоловіки – буковинці ще ті модники, вони, як і жінки також люблять себе прикрашати.

чоловічий костюм Карпатського регіону, з прикрасами

А чого більше у ваших виробах – традиції чи авторського баченнія?

У кожну свою роботу, навіть якщо вона за традиційними мотивами, я намагаюся вносити щось своє, авторське. Бувало, розробляєш схему, «сліпаєш» над нею, пробуєш, міняєш-переробляєш, а за якийсь час бачиш, як інтернетом гуляє фото твоєї кризи із підписом: «мексиканська народна прикраса». І так образливо стає: прикро найперше не за те, що не вказали твого авторства, а що не кажуть, що ця прикраса — українська… 

Ми так усі тішилися, коли модний дім «Valentino» вивів на подіум моделей у вишиванках, що навіть не помітили, що ніде не було згадано, що ці вишивані узори — українські… А румуни пішли іншим шляхом: коли американський бренд Tory Brunch використав у своїй новій колекції одягу елементи румунської вишивки і не вказав про це ні слова, вони згуртувались і відстояли свої права на культурну спадщину. Виробник одягу змушений був визнати це і зазначив на своїй офіційній сторінці про походження орнаментів…

До чого це я? Та до того, що наша українська автентика уже «прогриміла» на весь світ, а ми тільки-тільки доходимо усвідомлення того, що прикраси «з бабусиної скрині», вишиванки, ґердани і ляльки-мотанки — це не «нафталін», а сучасне просунуте мистецтво.

Стосовно ваших жіночних намист – вони з каміння. Дивлячись на них складається враження, що вони автентичні, наче дійсно знайдені в старовинній скрині… Як ви досягаєте такого ефекту в зовсім новеньких скомпонованих бусинках?

Мені дуже подобається працювати з каменями. Натуральне каміння неймовірне  на дотик і буває просто неповторної краси. Когось приваблює його енергетика, когось – зовнішній вигляд. Але встояти перед його красою просто неможливо. Магія каміння затягує настільки, що найбільше подобається, власне, сам процес творення із каменю. 

Тут потрібна неабияка терплячість, витримка та фантазія, тому до кожного виробу підходжу з особливим трепетом. А ще у будь-якому із «жанрів» своєї творчості завжди раджуся з авторитетним домашнім «журі» — чоловіком та сином. Вони – люди також творчі, і їх смаку я цілковито довіряю.

Скажіть, а є якісь професійні курси, чи потребує таке ваше творче виробництво – особливою підготовки, освіти? І чи достатній прибуток з вашого сімейного діла?

Я творю, як підказує серце. У моїх роботах — моє світобачення та світосприйняття. Майстер- класи проводимо на різноманітних ярмарках і фестивалях у яких беремо участь. Ділимося тим відчуттям, яке повинно бути у людини творчох. А технічна майстерність – це набувається з досвідом. Навряд чи нашу сімейну майстерню можна назвати бізнесом. Це хобі яке приносить задоволення не тільки душевне, а деколи і фінансове.

Загалом, особливого рецепту творчості у мене немає. Можливо, саме через відсутність професійної художньої освіти не боюся відійти від певних загальноприйнятих канонів, поекспериментувати…  Політ людської фантазії, повірте,  і справді безмежний…