Олена О’Лір. «Наш Замок»

Декабрь 31, 2017
Автор: Олена О’Лір

                            Друзям

                            на згадку про Хрещатик, 26

1

Озирнись наостанок — і в путь! Озирнись

На цей замок, де вежі підносяться ввись,

 

Де високе мистецтво одвіку жило,

А тепер це — найнижчих пороків житло.

 

Адже тут гуртувалися з давніх-давен

Трубадури — сузір’я яскравих імен.

 

 

Пам’ятаєш той день, як тебе і мене

Прийняли вони в братство своє осяйне?

 

Ми захоплено слухали старших майстрів —

Їхній спадок ніскілечки не застарів, —

 

І гармонії ми осягали закон,

І дошкульність сирвент, і співучість кансон,

 

І раділи, знаходячи риму дзвінку,

І в строфі вона грала, мов квіт у вінку,

 

Й озивалась до слова слухняна струна,

І витала по замку мелодій луна.

 

Нерозлучні з коханими лютнями всі,

Ми служили мистецтву й молились красі.

 

Вірні різних церков, діти різних родин,

Ми тут рівні були, ми були як один,

 

А як більшим талантом наділений хтось,

То про те, щоб пишатися цим, і не йшлось.

 

І Великий Маґістр був як батько для нас,

Але й він нас від жереба злого не спас.

 

2

Michael Cheval

Де не взявся у замку звичайний жонґлер,

Не бездарний, та носа він високо дер,

 

Мав він голос приємний, незлий був лютніст,

Та на цьому й кінчався увесь його хист,

 

Не складав ані віршів, ні музики він,

Лиш наслідував інших по-рабськи, без змін,

 

І балади чужі він співав день по дню,

І у вухо Маґістру шептав чортівню.

 

3

 

І призначений був поетичний турнір,

Аби кожен представив найкращий свій твір.

 

І його ми побачили в кріслі судді,

І збагнули відразу, що бути біді.

 

І коли відзвучали прекрасні пісні,

Він підвів свої очі на нас крижані

 

І сказав, що усе це — нікчемне й старе

І з нудьги, нас послухавши, кожен помре,

 

Що себе ми не чуємо зовсім самі

І що краще співають в останній корчмі,

 

Що мистецтвом нічого ніхто не досяг

І що хоче народ не краси, а розваг.

 

Марк Сімонетті

І кількох наших друзів, що стали убік,

На вигнання із замку він тут же прирік.

 

Хай Господь милосердний простить мені гріх,

Що не зміг я тоді приєднатись до них!

 

Нам усім це здавалось найгіршою з кар —

Залишити наш замок, мистецтва олтар!

 

І з тієї хвилини у наших серцях

Оселився ганебний, погибельний страх.

 

І знайшлися лакизи в годину лиху,

Що жонґлерові тішили хором пиху,

 

І знайшлися підглядачі та стукачі,

Що за іншими стежили вдень і вночі,

 

І окремішнім жанром зробився донос,

І заплакав у замковій церкві Христос.

 

4

 

Якось я до Маґістра в покої зайшов, —

Це була найкоротша із наших розмов!

 

Я побачив, що духом він страшно ослаб,

Та й не він це вже був, а зневолений раб!

 

 

Мав наш світоч ясний серцевину гнилу…

Але ми не бажали коритися злу!

 

А жонґлерові й слово нестерпне чи жест,

У яких виявлявся б найменший протест,

 

І йому посіпаки доносили вмить,

Якщо думка нескорена десь прозвучить.

 

Та, на щастя, з’явився у нас проводир —

Сивочолий співець дальніх мандрів і гір.

 

 

Він один говорив, не ховаючись, нам,

Що жонґлер — самозванець, невіглас і хам,

 

Але він — тільки тінь невідомого зла,

Що на замок улюблений наш наповзла,

 

І стоять за ним сили потворні, жахні,

Що упоперек горла їм наші пісні.

 

Ну а ми бунтували, долаючи страх,

У таємних розмовах по темних кутках.

 

5

 

І чутки поповзли, що наш гордий донжон

Віддадуть під таверну і гральний притон.

 

О, невже у блюзнірстві своєму жонґлер

Серце замку споганити хоче тепер?

 

Нашу залу — арену співецьких змагань —

І скрипторій, де книги — куди не поглянь…

 

 

І вжахнулись усі ми на думку саму,

Що збулися слова про «останню корчму»

 

Й до відчинених тільки обранцям дверей

Як господар заходити буде плебей,

 

Що не духу, а чрева тут буде бенкет

Під зудари чарок і бряжчання монет

 

І що замість надхнення розбурханих хвиль

Тут у вчаділих головах гратиме хміль!

 

6

Та спокійно закли́кав нас наш проводир

Завтра в певну годину спуститись у двір.

 

Пам’ятаєш, як мало, як мало хто з нас

Стати поруч із ним ризикнув у той час?

 

В один голос ми крикнули: «Ми — не раби!» —

Й заспівали жонґлерові пісню ганьби,

SIMONE MARTINI

 

Стародавніх, могутніх вервечку заклять, —

Королі перед ними й вельможі тремтять.

 

Трубадура придворного краще не сердь,

Бо неславу отримаєш, гіршу за смерть,

 

Бо за кривду співця, замість хвальних поем,

Б’ють навідліг слова, припікають вогнем.

 

І жонґлер не виходив з покоїв своїх,

Та зненацька почули ми злий його сміх.

 

7

 

А наступного дня його віддані пси

Напосілись на наші гуртом голоси:

 

Таврували, чорнили, глумились, кляли —

І не бачив ще світ отакої хули.

 

А один посіпака, з яким ми колись

У смаках поетичних немовби зійшлись,

 

Той сказав, що, ніж слухати, як я квилю,

То засунути голову краще в петлю.

 

Та не стали ми дальших чекати гонінь,

Взявши лютню, в сідло кожен скочив, мов тінь.

 

Перед кожним із нас власний стелиться шлях,

А наш замок залишиться в наших серцях.

 

Озирнися, мій друже, без сліз озирнись!

Ти складеш про це пісню прекрасну колись.

 

Грудень 2017

 

 

Комментарии 12

Добавить комментарий для Олена О’Лір Отменить ответ

Ваш e-mail не будет опубликован.